L'humanisme dans le roman La terre des hommes

Khrolenko A. INF-41
L'huse n  ro L te d om
(Ano de S-Exuér)
L'épi de Gam an s As
“А потім буря вщухла і я пішов. Ішов п'ять днів і чотири ночі".
"Серед снігів, — казав ти мені, — геть втрачаєш інстинкт самозбереження. Ідеш два, три, чотири дні — і вже
більше нічого не хочеться, тільки спати. Мені хотілося спати. Але я казав собі: якщо моя дружина вірить,
що я живий — вона певна, що я йду. І товариші вірять, що я йду. Всі вони вірять в мене. Я буду негідником,
якщо не йтиму!"
“Та головне його достоїнство не в цьому. Його велич — в усвідомленні відповідальності. Відповідальності за
себе самого, за пошту, за товаришів, що чекають на нього.”
Guillaumet, malgré son impuissance et son épuisement, continuait à y aller car il savait que sa femme et ses amis
croyaient en lui. De plus, il savait qu'il devait au moins faire retrouver son corps, car sinon il laisserait ceux
devant qui il était responsable - sa famille - sans aide, car il serait considéré comme disparu. Ainsi, la plus grande
vaillance d'un homme est sa capacité à être responsable.
Les ti d 'inye vté de J em
Так було з Мермозом, коли він уперше перетнув на гідроплані Південну Атлантику і надвечір підлетів до
Порт-о-Нуара. Він бачив, як прямо перед ним, з кожною хвилиною тісніше сходяться пасма ураганів, ніби на очах
зводили мур, потім запала ніч і скрила все… Це видовисько приголомшувало, і тільки поминувши Порт-о-Нуар
Мермоз помітив, що навіть не злякався.
Кілька наших товаришів, в тому числі і Мермоз, проклали французьку авіалінію Касабланка-Дакар, яка йшла через
не скорені ще райони Сахари. Мотори тоді були ненадійні, Мермоз зазнав аварії і попав до маврів; ті не
наважилися його вбити, два тижні тримали в полоні, а потім відпустили, узявши за нього викуп. І Мермоз знову
почав возити пошту над тими самими районами.
Пролетівши ще якихось сім хвилин, він знову зазнав аварії... На другий день він почав усе спочатку. Докладно
розвідавши Анди і опрацювавши техніку перельоту через них, Мермоз передав цю ділянку траси своєму
товаришу Гійоме, а сам перейшов на нічні польоти.
Приборкавши ніч, Мермоз узявся до океану. І 1931 року він уперше доставив пошту з Тулузи в Буенос-Айрес за
чотири дні. По дорозі назад, якраз над центром Південної Атлантики, у нього зіпсувався маслопровід, і Мермоз
спустився просто в бурхливе море. Його врятувало якесь судно — його і пошту і екіпаж. Так Мермоз приручив
піски, гори, ніч і море. Він не раз погибав в тих пісках і горах, його поглинали ніч і море. Але щоразу він
повертався, щов знову вирушити в дорогу.
Une personne devient un individu en traversant des épreuves intolérables la tête haute. Quand il échoue, il
continue à essayer encore et encore et continue sans s'arrêter, car il est poussé par un but supérieur et non par un
intérêt personnel.
L'hire  "Bar" Mohd e Lhun
Барк не міг звикнути до рабства, як людина, стомившись чекати, звикає до такогосякого благополуччя. Він не
хотів радощів раба від щедрот хазяїна. Він беріг у своєму серці житло Мохамеда, хоч самого Мохамеда вже й
не було. Це сумне житло було порожнє, але ніхто інший не міг там оселитися. Барк був наче той посивілий
сторож, що серед порослих травою алей, серед сумної тиші вмирає од вірності. Він не казав: "Я — Мохамед бен
Лаусін", а тільки: "Мене звали Мохамед", він мріяв про той день, коли цей забутий Мохамед знову оживе і своїм
воскресінням прожене того, хто був рабом.
Барк розгубився від раптової волі і ще не почував, що воскрес. Він таки щасливий, але, якщо не брати до
уваги цього невиразного щастя, сьогодні він той же Барк, яким був учора. А проте віднині він — рівний серед
людей, тепер і йому належить сонце, і він має право посидіти ось тут, під склепінням арабської кав'ярні.

Khrolenko A. INF-41
La dignité humaine ne peut même pas vaincre l'esclavage. Un homme restera toujours humain et supportera
n'importe quel défi s'il a une force intérieure et le sens de son propre honneur.
Épi de et ar  Bédo
Що ж до тебе, лівійський бедуїне, то хоч ти і урятував нас, але риси твої навічно зітруться в моїй пам'яті. Я не
згадаю твого обличчя. Ти — людина, і я бачитиму в тобі всіх людей зразу. Ти ніколи раніше не бачив, але визнав
нас. Ти — улюблений брат мій. І тебе я теж впізнаю у кожній людині. Ти постав переді мною в сяйві шляхетності
і доброти, могутній Володар, який може напоїти спраглих. У тобі всі мої друзі і всі вороги йдуть до мене, і в
усьому світі в мене вже немає жодного ворога.
Le plus grand don de l'homme aux autres est un acte de bonté sincère. Lorsque le narrateur a frôlé la mort, il s'est
souvenu de ce Bédouin comme de l'incarnation de toute l'humanité, et bien qu'il ait oublié son visage, il honorera
à jamais le souvenir de ses bienfaits, car c'est en eux que se révèle la véritable nature de l'homme.